“Будемо їхати, скільки зможе поїзд”. Репортаж з евакуаційного рейсу на Донбас
Як залізничники рятують людей із зони бойових дій та що розповідають евакуйовані – в репортажі РБК-Україна.
З початку відкритого російського вторгнення “Укрзалізниця” вивезла на захід країни майже 4 мільйони людей. Рейси, розраховані за мирного часу на кілька сотень пасажирів, забирають подалі від боїв тисячі. Попри ракети, снаряди та кулі залізничники продовжують їздити на Схід. Без зброї та бронезахисту. Кажуть, що евакуація мирного населення – це їхня передова. І на ній, на жаль, вже теж є жертви.
РБК-Україна вирушило в евакуаційний рейс, аби розповісти про “залізних героїв” та тих, кого вони рятують.
“Якщо я не поїду, то хто ж тоді?”
№45/46 “Ужгород – Лисичанськ” – один із найдовших рейсів “Укрзалізниці”. До початку великої війни шлях в один бік займав більше доби. Тепер їде ще довше, хоч і на дедалі коротшу дистанцію. Через повітряні тривоги та зміну карти бойових дій диспетчерам доводиться вести поїзд буквально у ручному режимі, вони ж і вирішують, яка станція стане кінцевою. У пріоритеті безпека пасажирів, бригади та рухомого складу.
Цього разу рейс прибуває з Ужгорода до Києва ввечері із шестигодинним запізненням. Більшість людей, які їхали із західного напрямку, виходять тут – повертаються до вже безпечної, як видається, столиці. Поїзд же їде далі, ближче до лінії фронту, аби забрати мирних жителів із зони бойових дій. Везе гуманітарну допомогу та ще кілька десятків пасажирів, здебільшого чоловіків, які вивезли родини на Захід та вертаються до роботи.
“Будемо їхати, скільки зможе поїзд”. Репортаж з евакуаційного рейсу на Донбас
Серед них і Сергій з Харківської області. Напередодні він супроводив дружину та хвору тещу до Ужгорода, де їх прихистили волонтери. Тим же поїздом чоловік тепер їде назад до Лозової. Каже, місцевих там стало значно менше, відгукнулися на заклик влади залишити небезпечний регіон, однак постійно прибувають біженці із більш гарячих точок. Місто стало евакуаційним хабом, хоча й туди час від часу долітають ворожі ракети.
– А мені назад на роботу треба, я залізничник, – пояснює Сергій. – Скажу чесно, після ракетних ударів залишатися страшно, але що робити, вибору особливого нема. Робота, рідна хата, може треба буде і мені ще йти воювати. Чекаємо вказівок.
Проходимо по вагонах. Під музику з телефону солодко спить маленька дитина, з полиці на полицю стрибає рудий кіт, напівпошепки перемовляються люди. Начальник поїзда Іван Михайлович розпитує пасажирів, чи все у них в порядку, ділиться водою та їжею, яку передали волонтери, піджартовує. Створювати атмосферу нормальної подорожі, їдучи назустріч обстрілам, психологічно складно, але вже легше, аніж у перший день – 24 лютого.
